уривок з повісті Руслана Бєдова "Характерники"

— А це правда, що Сірко — самого чорта при собі в служках тримає? – питався Петро, гарячим поглядом дивлячись на те, як Іван Рудий точить шаблю, любовно її подолом сорочки обтирає, на сонці уважно розглядає, немов то кохана молода дівчина.

— Хто тобі таке сказав?

— Люди кажуть. А ще кажуть, що ніхто, ані бусурмани, ані ляхи не можуть Сірка здолати, як не силяться тому, що йому нечиста сила допомагає. Тож брешуть, чи ні?

— Те, що нездоланний він, то правда, — відповів Іван, перевіряючи пістолі, — а щодо нечистої сили, то брешуть люди, бо самі нічого не знають і не розуміють, от і вигадують нісенітниці. Ти не слухай їх.

— От і я хотів би бути таким як Сірко…

— Петро! – пролунав з хати голос Соболихи, — де ти вештаєшся, ледацюга, що гусям їсти не дав?

— В чому ж справа? – с посмішкою спитав Рудий.

— Мати про Січ й слухати нічого не хоче, — зітхнувши, відповів парубок, третього дня перед тим як вам приїхати, попросив я у батька шаблею помахати на дворі. Мати як побачила, відібрала ту шаблю, та палками відшмагала по спині. Лаялася страшенно. Батько каже це тому, що Микита брат старший мій, від руки бусурманської загинув.

— Так, загинув, то й що? – відповів Іван, — а тут загинути неможна?

— То ж бусурмани далеко…

— Не так вже й далеко, хлопче. Якщо всяк козак буде боятися смерті та кожен за своїм тином ховатися, то й сюди бусурмани рано, чи пізно прийдуть. Будь впевнений. Та й ляхи зазирають сюди час від часу. Добряче Хмель їх бив, але, мабуть, мало бив… То хто ж боронити землю рідну буде, га?

— Та вже ж, — мовив тихо Петро, — та мати моя вже дуже клята щодо Січі. Навіть батько з нею нічого зробити не може.

— Старий та немічний твій батько став, тому і не може, — відказав Рудий.

— Дядко Рудий, — помовчавши, мовив Петро, — ви зараз на полювання збираєтесь?

— На полювання? – всміхнувся козак, — можна й так сказати. А що?

— Дуже мені з вами хочеться піти, дядько Рудий, — мрійливо відповів парубок

— А як же гуси так корови? – спитав козак, хитро зиркнувши на Петра.

— Що там ті гуси? За годину все зробимо та підемо. Я батькові скажу, що з вами піду полювати звіра. Звісно, якщо ви не проти…

«Гарний козак буде…» — подумав Рудий, а в голос невпевнено сказав:

— Не знаю, що тобі й сказати…

— Дядько Рудий, — вмолився Петро, — я назад сам усю здобич везти буду, а ще я…

— Добре. Йди батькову кобилу запрягай, — наказав козак, вирішивши не чекати, поки хлопчина пів світу йому запропонує, — чекатиму на тебе в яру біля річки.

Петро кивнув і хутко побіг виконувати наказ. Іван, привівши до ладу шаблю та пістолі, поправив оселедця, вдоволено покрутив свої руді вуса та покрокував разом зі своїм конем до яру.

Сонце вже піднялося над островерхим дахом лісу та почало припікати.

— Ворушися, хлопче, — нетерпляче кинув Рудий Петрові, — ополудні ми маємо бути за півтори десятка верст на південний захід від Полтави.

Петро наздогнав козака на батьковій змиленій кобилі.

— Зірка втомилася, — мовив він, — батько ніколи не ганяв її так швидко й так далеко.

— Твій батько зовсім тварину занепастив, тримаючи увесь час у хліву. Добре. Відпочиваємо хвилину та рушаймо далі. Часу у нас обмаль.

— Я думав, що ми йдемо на звіра, — сказав Петро, зіскочивши з кобили та завівши її в холодок під низький розлогий ясень.

— Казав. То й що?

— Де ж ми будемо полювати звіра, якщо ліс лишили позаду?

— Наш звір не в тому лісі, а в іншому місці, — мовив козак, — ми повинні його не пропустити.

— Невже ми тільки двоє йдемо ляхів бити? – здивовано спитав Петро.

— Ні, не бити поки що, — відповів Рудий, заплигуючи на свого коня та подаючи знак Петрові, щоб робив те саме, — але, якщо знадобиться то й за це візьмися…

Петро зрозумів, що козак щось від нього приховує, але розпитувати не наважився.

Далеко за полудень після несамовитої скачки Рудий нарешті зупинив свого доброго, але вже добряче притомленого коня у невеликому гаю неподалік від низького берега річки, вкритого білим піском. Петро, ледве живий від спеки, зліз з батьківської кобили та, прив’язавши її до граба, мертвим повалився у пахучу високу траву. Хоча близилося до вечора, спека не спадала.

— Що, Петре, — посміхнувшись, мовив Рудий, звертаючись до парубка, — важко дається козацька наука?

— Чи в тому козацька наука, щоб загнати тварину та себе разом з нею, — обливаючись липким потом, відповів Петро.

— То вже хто, як вміє… — лукаво відказав Рудий.

Петро підняв голову та здивовано подивився на козака. Дещо у його вигляді здивувало парубка, але у першу мить він не міг зрозуміти, що саме. Потім зрозумів – Петро зовсім не виглядав стомленим цією неймовірною скачкою. Його білосніжна сорочка на відміну від Петрової, не була наскрізь мокрою від поту. І взагалі, Рудий мав такий вигляд, немов увесь день просидів біля тину під навісом у холодку. Розгублений Петро підскочив на ватні ноги, забувши про втому, підскочив до козака та почав його прискіпливо розглядати. Перевдягнутися той не міг, — Петро б побачив. Отже, чому розлючене червневе сонце не напекло козакові побриту голову, зрозуміти було не можливо.

— Невже ви і справді душу чортові продали, щоб він вас від спеки зберігав? – спитав парубок.

У відповідь Рудий тільки розсміявся та дістав люльку.

— Було б за що нечистому душу продавати! – мовив він, сміючись, — невелика біда – сонце пече!

— Я теж таке гадаю, — погодився Петро, — але якщо чоловік проскакав на коні з три десятки верст, не проливши жодної краплі поту, то без нечистої сили тут напевне не обійшлося.

— Кажу тобі, що ворог душ людських тут ні до чого, — відповів Рудий, розпаливши люльку, — але то наука велика, — не боятися ані спеки пекельної, ані стужі, ані пулі ворожої.

— Я хочу опанувати ту науку! – випалив Петро, зачаровано дивлячись на козака, — навчить мене, дядько Іване!

— Ото ж який хуткий у Соболя син! – відказав Рудий, — все хоче знати, та щоб і відразу!

— Все зроблю, що тільки не накажете, — майже вигукнув Петро, — тільки навчить спеки не боятися і пулі ворожої, щоб бусурманів бити!

— Тоді йди-но, хлопче, напої коней, та відпочивай, — с посмішкою відказав Рудий.

— А для чого ми сюди приїхали? – наважився спитати Петро.

— Багато будеш знати, швидко сивим станеш, — мовив Рудий, погрузившись у клуби тютюнового диму.
источник rubie.in.ua